Завдяки "Повісті минулих літ" маємо змогу відчути епоху князя Володимира і сприйняти вибір християнського віровчення(988) в оцінці автора тих часів. І хай не здається наївним Великий князь "землі руської" коли відмовив послам мусульманського Сходу лише тому, що пророк "віри магометанської" обмежував установленні традиції побуту наших пращурів А також не схвилювала його обіцянка, що збереже він стан князя навіть у потойбічному світі" .
Не сприйняв Великий і послів християнського Заходу за понтифікату папи Івана XV. Їх розповідь про Бога Творця неузгоджувалась з віковим світоуявленням русина-землероба в надприродні сили , що з роду в рід супроводили його життєдіяльність в реальному, до того ж високо гуманізованому світі. Тому "навязане" діяння " во славу Божу" обмежувало його буття потойбічним світом і знецінювало безпосередній світ, утаємничиний присутністю "доброзичливих" надприродних сил. Адже землеробський спосіб життя з часів Трипілля (IV-III тис. до нашої ери) сформував життєдальний зв'язок людини з природою, одухотворивши її практичний досвід. Невипадково боги наших пращурів (Сварог, Перун, Дажбог, Волос, Лада та інші), "втіленно" в реальній дійсності, були водночас і засобом її духовно-практичного освоєння. Саме в цьому зв'язку літописець приписує кн. Володимиру цілком оправданні з його погляду слова: "Ідіть назад бо предки наші цього не сприйняли"(Літопис Руський. К., "Дніпро" 1982. с.52).
Не полонили свідомість князя також і іудеї. Найбільш вагомим чинником неприйняття їхнього віровчення розсіяння єврейства у різних країнах світу. Тому виникло у князя цілком слушне запитання разом із застереженням: "То як ви інших учите, коли ви самі одкинуті богом? Якби бог любив вас, то не були би ви розкидані по чужих землях. Чи ви замишляєте, щоб і нам таке лихо прийняти?"(Там само).
Присланий греками філософ-місіонер Кирило остаточно поглибив впевненість князя у неприйнятті "віри магометанської", яка своїми обрядами та земними справами "оскверняє небо і землю"; послів з Риму хоча "їхня віра мало од нашої різниться", проте вони "недодержуються правил віри", бо "служать на опрісках", сиріч облатках", які "бог не заповів, а повелів на хлібі служити"; іудеїв які розп'яли "рож денного бога", Він воскрес, вознісся на небо і, недочекавшись їхнього покаяння, зіслав на них римлян, які "городи їхні розбили", а самих розточили по землях"(Там само).
Не будемо вдаватися у достовірність суджень автора літопису з якими в усьому можна погодитись. Звернемо увагу на сприйняття кн. Володимиром основоположних засад Св.. Письма крізь призму стійкої, життєзабезпечуючої духовності тих часів, яка визріла на гуманізованому способі життя наших пращурів. Адже русичі не знали рабства ( як основної продуктивної сили) з усіма соціальними наслідками, а одвічний культ землероба сформував шанобливе ставлення до матінки землі, яка уособлювала реальну жінку-матір з усією пошаною до неї. У цьому зв'язку наші пращурі не знали жорстоких і мстивих демонічних сил, як не знали соціального насильства в реальному житті.
На просторах нашої землі сформувалось унікальне явище в історії світової культури, яке можна назвати практичним гуманізмом у ставленні до роду, світу, надприродних сил. Тому християнству не потрібно було "гасити" почуття втіхи від насильницької смерті ( гладіаторів на аренах боїв або непокірних рабів через розп'яття) чи узаконеної (державою і мораллю) наруги над знедоленними, чим рясніло суспільне життя народів Сходу і Заходу.
Теоретичний гуманізм нового віровчення зустрівся з практичним гуманізмом наших пращурів, що забезпечило синтез нової духовності на засадах життєдайних настанов Євангелії Христа. Світ людини в духовному вимірі розширився до безконечності, а віросповідні "образ і подоба Божа" в людській особі прилучили русича-християнина до цінностей буття роду людського.
На традиційній та християнській людненості вічевий устрій суспільного життя Руси-України був здатний забезпечити соборність та демократизм Київської різновидності Християнства. А добродушний стан одвічного землероба (який з пошаною ставився до "землі-кормительки", котру "населяють" такі ж "добродушні" над природні сили) у свою чергу забезпечив стійку віротерпимись, чого не знав християнський Схід та Захід. "Сію віруі і ону дал Богъ" скаже пізніше наш предок на докори візантійським пришельцям, що він не може (власне йому байдуже) відрізняти грецьке християнство від римського. Жити так як написано в Св. Письмі стане провідним духовним орієнтиром усіх верств києворуського (насправді руси-українського) суспільства.
У свою чергу його керманичі-князі особистим прикладом засвідчать християнські чесноти на державному рівні, здатність бути провідниками національної ідеї, яку освячує Всевишній за любов і милосердя до ближнього, за захист "святої Русі".
Про це свідчить ставлення (на межі X-XI століть) кн. Володимира (християнина) до смертної кари, що відповідало заповіді св. Письма "не вбий"; вперше в правознавстві захист гідності особи, ким би она не була, згідно з моральними настановами вчення Христа ("милость майте"), що засвідчила "Руська Правда" Ярослава Мудрого (перша половина XI ст.); безприкладний зразок для всіх правителів та владик Європи (початок ХІІ ст.) християнської людності, зразок кордо центричності тобто сердечної відданості "істині, добру та любові до ближнього" в "Поученні синам" Володимира Мономаха.
Його слова з глибини віку потрясають мудрість життєлюбного милосердя та душевного (емпатійного) переживання стану ближнього. Ото ж: "убогих не забувайте, але, наскільки змога, по силі годуйте і подавайте сироті, (про сиріт дбайте А.Г.), і за вдовицю вступітесь самі (вдовицю охороняйте А.Г.), а недавайте сильним погубити (зобидити А.Г.) людину. Ні правого, ні винного не вбивайте і не повелівайте вбити його; якщо буде достоїн навіть смерти, то не погубляйте ніякої душі християнської; і додержуйте клятви 4 гордині не майте в серці і в умі; лжі (брехні А.Г.) бережіться і п'янства і блуду; не давайте отрокам (слугам А.Г.) шкоди діяти ні своїм ні чужим; вшануйте гостя; недужого одвідайте; чоловіка (людини А.Г) не миніть не привітавши, добре слово йому подайте; страх Божий майте вище над усе" (див. там само. с. 457-458)
Ось чому не можна погодитися з думкою, що послів-бояр захопила в Царгороді невимовна краса Богослужіння, про що вони розповіли кн.. Володимиру і лише тому він віддав перевагу християнству. Нагадаємо, що християнство було відоме на нашій землі ще з Апостольських часів. А тому донесена літописцем розмова філософа-місіонера з кн. Володимиром про основоположні засади засади св. Письма Свідчать про його захоплення ("прозріння") силою "правд віри", яку проголошує не якийсь поза світовий Владика, а Боголюдина Христос. не хто небудь,а той, хто став "Спокутною жертвою" за гріхи землі з усіма людськими стражданнями, з добровільним самопожертвуванням в ім'я спасіння роду людського.
У цьому зв'язку богослужіння не що інше, як образо-чуттєве втілення діянь Спасителя та його учнів, сприйняття та переживання "правд віри". Проголошені ними всезагальна любов, мир та злагода у світі соціальних суперечностей творили прообраз стану реальної людини співзвучного прагнення її на "грішній землі". Це давало змогу відчути у спасителю("жити в Бозі"), який своєю жертовністю звеличує людину, виводить її на шлях Істини, Добра, Краси. Він і Син Божий і Спаситель світу, і Будівничий приязні, Творець нового суспільства і Провісник Божого Царства.
Порівняно з іншими релігійно-світоглядними системами вчення Христа про "докорінну Любов" творило ідеал нової людини в реальному житті суспільства. Лише той, хто прагне і вміє любити, хто здатний на співчуття (емпатично проникатись станом іншої людини, прагнути творити їй добро) той здатний на самопожертвування (переродження) силою святості. Отже його за земні заслуги можна визнати святим!
На тлі практичного гуманізму наших пращурів гуманізм християнства став своєрідним каталізатором, який супроводжував засвоєння світових ідейних надбань у культурі Киїської Русі. Про це свідчить стан освіти та філософської думки княжих часів, світоглядна спрямованість братств в Україні(з ХV ст.), полемічна діяльність видатних вчених( кінця XVI впродовж XVII ст..), масове народне шкільництво(XVII ст.), Острозька та Києво-Могилянська академії, що що забезпечували формування етноконфесійної та етнічної християнської моралі в у різних верствах суспільства.
Європейські культурні надбання під впливом синтезу самобутніх (руси-українських) та християнських цінностей були зорієнтовані не так на здобуття безсторонньої істини (що було характерно для Заходу А.Г.), як правди що будується, як драма людського життя. А тому, щоби застерегти себе від спокус "земного світу" в духовності наших пращурів виникає культ мудрості, не як знання істини, а як "життя в істині" про що свідчить "ізборник Святослава 1073р.", де настановою мовиться про "мудрстьное житие".
Святішим джерелом її є "правда не від світу цього", яку можна почути лише у повчальних словах науки Христа, Його притч, у сприйнятті і переживанні його діянь. Ось чому наші пращурі уже в княжі часи сприймали Богослужіння не як сформалізований ритуал, а як "слухання істини", про що доносить нам літопись.
А це означає, що Церква щона нашій землі здійснювала особливу культкротворчу та моральнонаставляючу роль у формуванні громадської думки, яка разом віросповідною совістю ("голосом Божим в людині") була застереженням етноконфесійних чеснот творця і спадкоємця традицій Київського Християнства. Його самосвідомості не могли розмити ні потуги Сходу, ні Заходу, що переконливо свідчить про духовну самобутність нашого народу, яка визріла на глибинних витоках самодостатнього способу життя.

Проф. Арсен Гудима